1, перша

Про аріїв

Вчора змушений був читати міні лекцію на цю тему матері. Вирішив, що оскільки деякі помилки дуже глибоко вкорінені, то слід вказувати, що це таки помилки. Це так передмова, а тепер власне тема – слов’яни не арії й ніколи ними не були. Власне друга половина твердження це основа для першої.

Отже по-порядку, є такий штучний термін індоєвропейці на означення спільноти народів, що говорять спорідненими мовами. Є таке поняття як праіндоєвропейці, себто та спільнота, що гіпотетично існувала кілька тисяч років тому і говорила тою мовою (чи сукупністю споріднених говірок для пуристів) від якої й розвинулися усі ті мови якими зараз говорить половина людства. В науковій літературі ототожнення понять індо-європеці та арії (чи по іншому арійці) неактуальне після ХІХ століття. А тепер подивимося звідки узялася ця назва і чому стала актуальною. Отже в ХІХ столітті в лінгвістиці сталася справжня революція, більше того відкриття яке вплинуло на погляди людства взагалі, а саме відкрили саме існування великих родин мов, причому мов зовсім різних народів, на перший погляд ніяк не пов’язаних. Чому це вплинуло? Дуже просто, бо люди раптом зрозуміли, що в них є родичі нехай і далекі. В ті часи одним з головних об’єктів вивчення був санскрит – найдавніша з на той час відомих індоевропейських мов. Санскритові пощастило, мало того що він давній, та ще найдавніші та найархачніші твори це не якісь там бухгалтерські документи і не залишки надписів, а Веди – повноцінні літературні твори, причому написані гарною, багатою та образною мовою. Оскільки санскрит був явно архаічнішим та старшим за інші індоєвропейські мови то склалося масове уявлення ніби то він до певної міри «прамова». Санскрит набув неабиякого престижу який зберіг і досі, не даремно так люблять наводити приклади співпадіння чи подоби слів з аналогічними у санскриті. Насправді санскрит ніяка не прамова, а міжплемінний жрецький суржик, чи пак прадавня штучна літературна мова, свідомо унормована і збережена в архаїчному варіанті. Але ось вже понад сто років любителі різних народів порівнюють свої мови з санскритом як бідні родичі наголошують на тому що рідня знаменитості.

Народ про який говориться у ведах мав самоназву арії. Підкреслюю – самоназву. В масову європейську свідомість арії потрапили якраз на хвилі усвідомлення існування індоєвропейської групи мов, та уявлень про санскрит як про щось дуже стародавнє і якщо й не прамову то дуже близьку до неї. В цій атмосфері милозвучна назва арії сприймалася як справжня назва отих давніх племен від яких і походимо ми усі. Але чи так це? Ні, не так. На відміну від термінів індоєвропейці чи пра індоєвропейці який є штучними та умовними за визначенням, слово Арії це усе ж таки самоназва. Були народи які так себе звали і чудово відомо що це за народи й нащадками тих народів є іранці та частина індійців, їх власне так і називають часом індоарійці, аби не плутати з індійцями дравідського та інших походжень. Доказів, що саме так ці народи називали себе в давнину повно, доказів, що хоч один народ не індійського чи неіранського походження звав себе аріями – жодних. Тому звати себе аріями зараз мають право хіба що їх нащадки. Тим більше, що вже кого-кого, а нащадків у справжніх аріїв залишилось багато. А тепер переносимо правило капітана Врунгеля «кожен осоледець риба, але не кожна риба оселедець», на індоєвропейців – усі арії індоєвропейці, але не усі індоєвропейці арії. І слов’яни можуть зватися аріями не з більшим правом аніж латинянами, романцями чи тевтонами.

Звичайно постає питання про багатозначність, мовляв ті справжні арії то одне, а сучасні це вже інше, ну чому б просто не називати індоєвропейців аріями? Врешті слово дійсно красиве. Я особисто був би не проти якби при такому слововжиткові чітко усвідомлювалася різниця між сучасними аріями і стародавніми, а також те що спадкового зв’язку між ними нема… хоча стоп, а як нема, а індійці… от і виходить, що нажаль без плутанини не обійтися, тому залишаємо аріям їх сиву давнину та сучасні країни південної Азії.
1, перша

Про старе

Заглянув після кількох місяців до нашої Вікіпедії, пробігся по деяким закуткам... ну що сказати - смердить як завжди. Саме паскудне коли бачиш дрібне шакальство вчинине спеціалістами та професіоналами. Так-так, саме без лапок. Недавно наштовхнувся нна думку з якої не можу не погодитися - природнича освіта (так я про технарів) не гарантує ані раціональності світосприйняття ані логічності мислення. Тепер можу добавити ще одне - професіоналізм у певній сфері не гарантує здатності до дискусії або ж етичної поведінки навіть у цій самій сфері. Нажаль.
1, перша

Не будь бараном, викликайся добровольцем!

Щось я сюди рідко пишу. Це тому, що усякі цікавинки або ж думки я спершу розповідаю друзям, а після цього потреба висловити їх в мене зникає. Цього разу так само, але от вирішив усе одно написати. Може комусь буде цікаво.

Астрологія настільки очевидно лженаука що навіть обговорювати цю тему смішно, але раніше мені здавалося, що вона виросла з неправильних узагальнень, а виявилося, що навпаки виведена суто логічно з одного вельми сумнівного твердження. Був такий народ шумери якому ми багато чим зобов’язані, серед іншого й астрологією. Хоч самі Шумери були прагматики та реалісти в буденному сенсі цього слова, але от картина світу в них була ідеалістичною задовго до Платона. За їх поняттями кожна річ має так звану «ме» - істинну долю, призначення, справжню сутність. Навіть не так, ме були первинні, це оті самі вічні «ідеї», а реальні речі з якими ми маємо справу це лише реалізація ме у нашому світі. Звісно недосконала і неповна. Однак в ідеалі речі мають відповідати своїм ме. Головним богом шумерів був бог вітрів та неба Енліль. Як владика світу він володів ме усього світу. Це навіть не атрибут влади, а його сутність, пізніше у вавилонян була легенда про те як якась почвара вкрала таблички з ме і на певний час сама стала владикою світу. А тепер маємо, по-перше, Енлілю належать ме усього світу, в тому числі й ме усіх людей, себто їх ідеальні долі, по-друге, Енліль як владика неба повітря перебуває у небі, а точніше на сьомому небі. Ну а далі нехитрий силогізм – долі людей можна прочитати в небі. Ну ви зрозуміли… наслідки можна побачити в більшості газет. Але оця от теоретичність ідеї мене і досі вражає. Усілякі впливи планет, зірок та іншого це вже пізніше понавигадували, а спершу було тільки уявлення про те, що доля твоя на небі записана.

А тепер друга цікавинка. Коли шумери помітили що певні сузір’я встають над горизонтом в різні місяці, то календар в них давно вже був, і назви місяців теж були і навіть асоціації з цими місяцями. От саме за цими асоціаціями і отримали сузір’я назву. Так з’явився зодіак. Знову ж таки ніякого зв’язку назв з формою нема в принципі. Те що Діва це власне Інанна здогадатися можна було й так, але мене вразив Овен. Це взагалі анекдот, причому гарний. Отже в шумерів (а потім доречі й у вавилонян) правителі формально обиралися, причому на рік. Свято обрання нового правителя завжди відбувалося в один і той самий час. Тільки от обиралися правителі не народом, а богами. В часи які навіть для шумерів були архаїкою зі старим правителем виходив битися молодий претендент і переможець цього бою ставав новим царем. Самі шумери були люди культурні і звісно ні про які бої вже не йшлося, але реліктові уявлення про поєдинок довго залишалися. Оскільки правителя усе одно обирають боги то вважалося що спробувати себе справа добровільна, себто кандидатів не відбирали спеціально, а це були добровольці. Перед боєм аби залучити благословення богів у жертву приносили барана. Так от в шумерські часи знак зодіаку називався Доброволець, бо сузір’я вставало в місяць проведення ритуалу обрання нового правителя. Назва була досить довга і містила корінь «лу» (людина) дол якого врешті й скоротилася. Століття йшли і сама ідея поєдинку стала настільки архаїчною, що люди її вже не розуміли, себто ідею божого вибору так, а от що там теоретично ще хтось з кимось битися має - ні. А от звичай різати баранів залишився. А слід сказати, що шумерськую людина лу і баран лу – себто слова омоніми. Інша справа, що ієрогліфи для цих слів були різні, однак врешті вівця витіснила людину і в написанні. С тих часів от вже майже чотири тисячі років добровольців звуть баранами, себто Овнами.
1, перша

Про укрыв, монополію на істину та впевненість у собі

За старою, вже понад десять років традицією досить регулярно ходжу на один російський історичний форум. Іноді й просто за посиланнями потрапляю на якісь інші історичні форуми, а частіше блоги. Спостерігаючи за думками людей які цікавляться історією можна помітити не дуже яскраву, але чітку і довготривалу тенденцію. Я говорю про любов росіян до обстьобування історії своїх сусідів та обсмоктування усіляких фолкхісторичних теорій. Сусідських звісно. Спершу здається, що усе нормально – на форумі чи у блозі з’являється якийсь досить таки добросовістний любитель історії який починає жалітися на чергових казахів / туркменів / вірменів які такого понавигадували, що… Спершу таке сприймається нормально, бо людина зазвичай аргументує свою позицію і показує в чому саме вирошування слонів у вірменських горах чи казахських степах. Але як показує досвід уся ця фактура не головне – головне, це реакція публіки яка пасеться на таких форумах, а от реакція ця дуже характерна – вдоволення. Саме так – крізь сміх, сарказм тощо, на в 90%+ російських любителів історії та й істориків також проступає чітке вдоволення. Одного разу такий історик навіть проговорився – мовляв якщо усякі фолькхісторичні єресі проникають в історичну науку це звісно погано, але якщо це в науку усяких там чурок та хохлів то навіть добре, бо тоді справжня історія залишиться тільки в росіян. От власне і все. Це і є основа ставлення до усяких Гіперборей та інших атлантид в росіян, причому в тих які в історії розбираються – «якщо в нас погано, якщо ж не в нас то добре». В тих які не розбираються лишається тільки друга половина. Яскравим прикладом подібного є злощасні укри. Достатньо набрати пошук в Гуглі української та російською мовами (для тих кому лінь зараз різниця у двадцять разів на користь російської, а ще кілька років тому була навіть в сорок) , аби зрозуміти частиною чиєї сучасної міфології вони є. Тому й сприймати треба не як привід для сорому, а як причину пожаліти москалів яким для того щоби бути впевненим у своїй правоті слід знати що навкруги усі ідіоти. Серйозно, якщо для підвищення думки про себе потрібне таке, то ця думка невисока.
1, перша

Про трофеї...

Те що стародавні єгиптяни відрізали вбитим ворогам руки я знав давно, але недавно вичитав цікаві подробиці. Отже руки відрізали для того щоб з типово давньосхідною скурпульозністю підрахувати скільки ворогів убито, також це ймовірно впливало на нагороди. Але існував ризик, що солдати повідрізають руки вбитим єгиптянам щоби збільшити рахунок. Тому руки різали в основному ворогам які відрізнялися від єгиптян кольором шкіри. Але от біда серед сусідніх народів були такі, що за цією ознакою дуже мало відрізнялися від самих єгиптян (від себе добавлю варіативність кольору шкіри в єгиптян теж було досить широка, принаймні в сучасному Єгипті саме так і схоже, що і в стародавньому ситуація була схожа). От тут в нагоді ставоло обрізання - єгиптяни цього звичаю дотримувалися, а от деякі їх "проблемні" сусіди, наприклад лівійці, ні. В таких випадках різали вже не руки.

P.S. Доречі завдяки цьому звичаю і взагалі тому, що кількість вбитих підраховувалася не на око, а дійсно поштучно ми зараз маємо кілька документів з реальними бойовими втратами і реальними чисельностями армій, а не звичними для середньовічних хронік сотнями тисяч. Інша справа, щотих документів мало.
1, перша

Про Мартіна...

...чи точніше про його книжку яку нарешті дочитав. Книжка хороша, але кінець в неї поганий. Поганий не в сенсі страшний, а в сенсі невдалий. Автор усю сагу мав під рукою "бога з машини" і кілька раз ним користувався, але в межах розумного, а тут зірвався і використав на повну силу. Окрім того мушу визнати, що мені не сподобалася манера Мартіна постійно звертати сюжет в сторону. Що я маю на увазі - події йдуть в певному напрямку і можуть закінчитися для героїв добре чи погано, але перш ніж це станеться відбувається щось, що перериває вже усталену течію. З цим він теж переборщив.

Ще нажаль вилазять боком деякі явні фактичні промахи. Те, що схід в Мартіна конанічний то пів біди, хоч чим більше подій там розгортається тим більше це заважає, але з Вестеросом теж не все гаразд. Наприклад якщо скористатися картою то можна прикинути розміри Вестеросу - десь між 3 і 4 тисячами кілометрів від Стіни до південного узбережжя Дорну. Щоб зрозуміли масштаб - це мінімум як від Петербургу до Єрусалиму, а максимум як від Мурманська до Каїру. Північ за площею як 2 України, якщо не 3. А тепер згадуємо скільки вояків повів Роб на південь - 20 тисяч. І це настільки багато, що в багатьох місцях не вистачило робочих рук щоб зібрати увесь урожай. Тобто ці 20 тисяч це щонайменше 1/4-1/3, а по хорошому мало не половина усіх чоловіків. От і маємо Північ заселену не густіше аніж північно-американський Вудленд до європейців.
1, перша

Про війну і науку

Час від часу треба трошки подавити міфи, хоч би до раціонального зерна. От цитата (в перекладі) вченого який оцінює і свою роботу також:

«…усі вирішили працювати над цією проблемою, а свої наукові дослідження відкласти на потім. Під час війни наука просто стояла на місці, якщо не вважати того малого, що робилося в Лос-Аламосі. Але й воно скоріше стосувалося не так науки як техніки…»

Насправді як не дивно економісти це вчать, щоправда не на прикладі війни, а на прикладі криз. Відкриття на розсіяні в часі приблизно рівномірно, а от їх реалізація ні.
1, перша

Про той самий серіал

Тепер схоже моя черга щось писати про «Гру престолів», бо врешті я теж її подивився. Писати багато не буду, але деякі деталі відмітити хочеться. По-перше звісно серіал хороший. Навіть там де є явні дірки як то мізерна кількість дотракійців це зрозуміло чому і навіщо. Атмосфера передана правильно хіба, що різницю в стосунках між знаттю і простолюдом як на мене показали мало. Якийсь не в міру ліберальний феодалізм в них вийшов, але то не переходить межі.

Сподобалися в цілому відступи від книжки, як дещо змінені сцени так і цілком самостійні. Образи часто вийшли не зовсім книжні, але усе дуже логічні, власне просто трошки інший варіант тої ж ролі. Не інша грань того ж персонажа, ні персонажі виходять трохи інші, але вони можуть бути і такими. Наприклад в сцені бійки між Джофрі та Ар’єю двічі зміщені акценти, в книжці принц агресивний і кровожерний, а в серіалі садист, зате в книжці він зганяє зло на Сансі, а в серіалі йому просто дуже соромно і незручно. Як на мене лише дві сцени випали з образу. По-перше, це сцена з підарасами. В ній два недоліки – зробити з романтичного юнака героя коханця який зваблює жертву, це повністю переробити образ, а не показати його трошки по іншому. Окрім того смішно слухати про тренування з вуст голої людини з абсолютно нетренованим тілом. Так він худорлявий, але це власне все бо видно, що ці руки не тримають меча навіть по пів години на день. По-друге, неправильною є сцена розмови королеви з Недом. Так це гарна сцена, але вона означає, що далі образ Серсеї буде розвиватися всупереч книжці. Бо Серсея з книжки ніколи не любила Роберта і навіть не намагалася, окрім того занадто покладається на свою зовнішність і не відрізняється особливим розумом.

Тепер трохи про акторів. Таких, що зовсім не сподобалися немає. Є ті які дуже сподобалися і просто нормальні. Ну і ще Санса звісно. До першої групи відносяться, усі Ланістери, Роберт, Візеріс та Деєнеріс, Нед, Кейтелін, Ар’я, Бран. Навіть так Роберт та Серсея дуже сподобалися бо дуже гарно відповідають образам, Бран та Ар’я подобаються бо то просто втілення каваю. Інші старки гірші, перш за все тому, що вони не північні, особливо щиро південний хлопець Джон. Доречі забавно, що єдиною з усієї родини матір нагадує Ар’я, хоч в книжці навпаки. Але з усим тим жити можна. От де явно познущалися над персонажем і буквально підмінили образ це з Сансою. І я не кажу про акторку, хоч зовнішність у неї не та яку треба було б. Ні, тут саме замінили роль повністю. А сцена з септою в кінці серіалу взагалі приклад того чого Санса з книжки не могла зробити в принципі.
1, перша

Ще трохи про Нью Вегас

З політологічно-соціологічної точки зору події четвертого Фалаута і власне увесь історичний контекст гри це фактично ілюстрація того, що відбувається коли лібертаріансько-анархічні утопії зустрічаються з державами і які наслідки цього зіткнення. Ілюстрація тим наглядніша, що без сумніву незумисна.

P.S. Є, є в грі моменти які не можуть не радувати, наприклад Цезарь прямо говорить, що хоче створити "військову патріархальну імперіалістичну культурно гомогенну імперію" - такий стиль мене не може залишити байдужим.