1, перша

Про Вікіпедію

Сьогодні прийшло на пошту повідомлення, що хтось відредагував мою сторінку обговорення у Вікіпедії. Пішов глянув.

Завдяки Вашому внескові українська Вікіпедія у червні 2013 отримала +174 247 переглядів!
Це 38 місце серед усіх вікіпедистів!


Іронія ситуації в тому, що я там вже третій рік як заблокований.
1, перша

Про нашу журналістику…

…чи точніше про один з її недоліків. Узагалі мені на журналістику жалітися гріх бо я її плодами практично не користуюся. Це насправді досить погано про мене говорить, але маємо те що маємо. Але майже це не зовсім. Радіоточка постійно грає та й з журналістами стикатися доводилося. До речі в спілкуванні приємні люди. Принаймні інші мені не траплялися. Біда лише в тому, що в своїй роботі дуже значна частина цих самих приємних людей має дуже неприємні установки. Мене свого часу дуже дивували деякі особливості нашої журналістики і недавня розмова в ЖЖ змусила мене їх нарешті чітко сформулювати.

А тепер по порядку. В чому полягає суть роботи журналіста по хорошому? В тому щоби бути посередником між подіями і людьми, бути тим хто викладе новину людям. В нормі журналіст збирає інформацію, обробляє її і викладає публіці вже в готовому вигляді. Це в нормі. Звісно зібрати відомості можна тенденційно, проаналізувати погано, а викласти криво. Біда в тому, що багато українських журналістів, навіть досить непоганих, цієї схеми не дотримуються. Для них журналіст це оповідач який розповідає цікаві історії. А вже для того щоби щось розповісти йому треба збирати інформацію, обробляти її тощо.

На перший погляд різниця між цими підходами несуттєва. Від перестановки доданків сума не змінюється… ні, змінюється. Це не математика. При першому підході журналіст посередник, а от при другому по суті автор для якого факти, відомості тощо це лише так – джерела натхнення. Людина йде збирати новини вже знаючи в загальних рисах про що розповідатиме. Наслідком цього підходу є така загальна риса української журналістики як підганяння фактів та подій під наперед визначену схему. Ні, я не про джинсу і т.п., а про те журналісти замість того щоб взнавати як воно є, підсвідомо шукають факти які відповідають їхньому уявленню того як воно є. Особливо яскраво це видно під час інтерв’ю – суціль людей не питають, а фактично просять сказати заготований текст.
- Ну ви ж звісно …. правда ж?
І це аж ніяк не уточнюючі запитання чи направлення розмови у потрібне русло. Журналіст знає що хочу почути і намагається отримати саме це. Думка людини замінюється думкою журналіста. І я не думаю що такі «спеціалісти» з текстом працюють ліпше.

Свого часу в мене кілька разів брали інтерв’ю про рольові ігри, турніри, реконструкцію. Кожного (!) разу все зводилося до того, що мене кілька разів перебивали прозорими натяками, а іноді і прямими проханнями розповідати їм про те, що ми романтики і граємося в лицарів і прекрасних дам. Я завжди казав, що це не так, що ігри бувають різні, що реконструюють різні періоди, що більшість не хоче бути лицарями... а в газетах та інших матеріалах завжди були усе ті ж самі пісні про лицарів і прекрасних дам. Але це я такий впертий, а кілька разів бачив як наші розчарувавшись в можливості розповісти як насправді і не бажаючи от так просто кинути розмову тяжко зітхали і виспівували "ми граємо в лицарів...".

Біда української в невмінні слухати, сприймати інформацію і видавати її нехай в переробленому але в не зміненому по суті вигляді. Для більшості журналістів факти, інтерв'ю тощо це лише спосіб прикрасити вже готову картину. Наскільки ці факти в неї вписуються їх не цікавить, якщо ж не вписуються занадто очевидно їх відкидають. І тут справа не в тому, що наприклад журналісти не знають хто такі реконструктори чи рольовики. Це біда загального підходу. Пів року (чи рік? не пам'ятаю вже) назад одна газета вирішила зробити великий матеріал про Вікіпедію і звернулася до ряду старих дописувачів. Усіх спеціально просили писати про те що їм цікаво, такі собі коротенькі есе, думки щодо певних аспектів проекту, але дали обмеження по розміру тексту, мовляв нажаль усього розмістити не зможемо. В результаті з 2-3 сторінок цільного тексту в кожного видрали по абзацу і оцю мішанину назвали "думки вікіпедистів про свій проект". Журналістка яка спілкувалася зі мною потім написала, що те що я прислав було дуже цікаво, абсолютно несподіване і зовсім не схоже на те що говорили їй інші, але місця так мало, так мало тому вони використали лише один абзац.
1, перша

Про війну та нерви

Ще десь рік тому назад наштовхнувся я на оцей от текст http://averrones.wordpress.com/2011/08/26/memoirs/ . Пару місяців тому наштовхнувся знову, але так вже вийшло що в мене ще свіжі враження від прочитання «Історії завоювання Нової Іспанії» Діаса. І був там один епізод…

А тепер трохи докладніше. У наведеному тексті висловлена далеко не нова, хоча уже мало не сто років не мейнстрімівська думка. В деталі вдаватися не буду, але суть та що колись на війні були суціль стоїки, спартанці та супермені, а зараз усякі нитики. Причини цього піднімаються як в самому тексті так і в його обговоренні. За великим рахунком зводять до двох – по-перше, на сучасних війнах які сформували новий архетип сприйняття війни занадто багато випадкових людей, по-друге, усілякі декаденти завели погану звичку смакувати біди та муки, пускати соплі тощо. От останнє мене зацікавило, бо насправді як мені здається вплив літератури тут діє в обох випадках. Не просто зараз можна писати про жахи війни, але й в старовину не прийнято було про таке писати. Справжні чоловіки не плачуть і все таке. Тут звичайно можна задатися запитанням, а як воно було насправді? Це справді люди були такі залізні, чи просто прийнято було виглядати залізними? Мені було і те й інше. Особисто моє ставлення визначив Берналь Діас. В його описі де конкістадори зазвичай виглядають просто термінаторами є один маленький уривок який старий, восьмидесятирічний майже сліпий дід надиктував своєму чи то онукові чи то правнукові. Розповів через пів віку після подій коли більшості тих кого він згадує вже давно не було в живих, Розповів те, що увесь цей час тримав у собі.

«А теперь скажу два слова и о себе и поведаю об одной странности, которая долго меня мучила, да так и осталась неразгаданной. Именно. С тех пор как я был свидетелем, как наши бедные товарищи приносились в жертву идолам, меня охватила боязнь, что и мне предстоит та же участь. Мысль эта стала навязчива, и канун всякой битвы был для меня мучением. А ведь всякий знает, что я не трус, что меня любили и уважали, как одного из наиболее отважных! Но боязнь была, и отпадала она лишь в самом бою, что тоже не менее удивительно. Вот какое состояние меня долго угнетало; и в чем тут дело, я и до сих пор не знаю; виновата ли излишняя усталость или постоянная напряженность. Теперь - дело прошлое, а посему я свободно могу об этом поведать читателю.»

Цей шматок можна знайти в самому кінці опису взяття Мешіко.
1, перша

Про колоніалізм та антиколоніалізм

Щось я останнім часом частенько натрапляв на усякі анти та проколоніалістські тексти і випади проти опонентів. На перший погляд для сторонньої людини може здатися що «і ті брешуть і ті брешуть» чи «в кожного своя правда», що власне одне і те ж, але якщо задуматися над ситуацією то це не так.

Наведу таку аналогію на вулиці гоп перестрів якогось студента ботаніка, почав розмову, розвів по поняття і пограбував. Тепер маємо розгляд в суді.

Адвокат нападника розповідає про те, що виявляється постраждалий сам спровокував конфлікт, поводив себе нахабно, зневажав нападника, а потім в результаті сам запропонував відшкодувати збитки. Адвокат потерпілого у свою чергу розписує який той увесь відмінник, спортсмен, улюбленець дівчат, опора батьків і т.п. Як він тяжко працював аби заробити гроші і як грабіжник потім на них місяць гуляв.

В результаті розслідування з’ясовується, що це нападник причепився до постраждалого нахабство і провокація якого полягали в розмові та поведінці «нє па панятіям», ніякої «добровільності» звісно не було, сам постраждалий за виключенням одного предмету трієчник який ледь здає сесію, спортом не займається взагалі, дівчини в нього нема, гроші дали батьки, а вкраденої суми вистачило грабіжникові лише на пиво та цигарки. Якщо захопитися деталями, то виходить що таки усі викривлюють факти на свою користь.

Тільки от в цій історії очевидно і хто агресор, і хто розпочав конфлікт, і хто тут жертва. І те яка саме деталь розповідей адвокатів є щирою правдою, а яка брехнею чи перебільшенням на суть випадку не впливають ніяк. Одні усіляко плачуться і прикрашають постраждалого, інші виправдовують злочинця. Висновок простий – брехуни в цих суперечках є по обидва боки, а от сволоти чогось сконцентровані майже суціль на одній.
1, перша

Про канібалізм та символізм

Завдяки читалці читаю значно більше і дуже різне. І серед цьог орізного трапляються деякі, хм, цікаві факти. Зараз чогось потягло на усяку Мезоамерику – ацтеки, майя та інші. В цілому чим більше взнаю тим більше вони мені нагадують Давній Схід – усяких там шумерів з асирійцями. І не тільки. Уіцилопочтлі з його обіцянками привести вірний йому народ в землю обітовану... ну ви зрозуміли. Але Мезоамерика зі своєю специфікою звісно. Найяскравішою частиною цієї специфіки є людські жертвоприношення. Усе ж таки вирізані серця, колекціонування черепів, здирання шкіри, ритуальний канібалізм хоча й траплялися в Старому Світі але не в такому зібранні. Та й усе ж таки або у сиву давнину, або у дикунів, або у особливих відморозків.

Хоча вирізання сердець явно затьмарило усе інше, але я хотів би розповісти про канібалізм. Те що він був ритуальний занадто вже очевидно. Хоча деякі іспанці й писали, що ніби то з часом багато хто так звикав до людського м’яса що йшов на війну аби лише його здобути, або що Монтекусома час від часу їв маленьких дітей, але це то занадто вже очевидна побрехенька яка не в’яжеться з усім комплексом відомостей. Почнемо з того, що їли ацтеки лише м’ясо принесених в жертву. Бідолаху утилізували приблизно так – серце йшло богам, голову вішали на цомпатлі, а потім коли плоть згнивала череп поповнював сховище, кінцівки відрізали і віддавали воїнові який захопив полоненого, а тулуб викидали. Якщо точніше, то що потім ставалося з серцем достеменно не відомо – за одними джерелами їх врешті спалювали на попіл, за другими обвуглені серця ховали, за третіми – варили і з’їдали жерці. Кінцівки вважалися священною їжею. Про голову говорилося. Тулуб очевидно ховали, але в будь якому разі ніякої цінності він для ацтеків не мав. Діас повідомляє, що в самому Мешіко цими тілами годували хижих звірів у зоопарку. Вже з самого розподілу видно, що ніякої гонитви за людським м’ясом не було, бо інакше ніхто б не викидав добру його половину. До речі той самий Діас відмічає, що в обложеному Теночтітлані з голоду почали їсти тіла вбитих ворогів повністю, але при тому тіла своїх не чіпали.

Якщо вірити Помару гонитви за людським м’ясом не могло виникнути в принципі. Отже воїн отримував руки та ноги захопленого ним полоненого. Частину м’яса він розрізав на шматки і роздавав друзям, знайомим, усякому начальству зі свого кварталу тощо. При цьому шматки часто були зовсім крихітні, тобто цінність такого подарунку була чисто символічна та престижна. Ті хто отримував таке підношення мали віддячити подарунками. Таким чином з одного боку воїн обдаровував ціле коло людей з іншого сам отримував подарунки. З того м’яса що лишалося готувалася учта для родини самого вояка. І отут починається саме для мене цікаве. Трапеза була урочиста і… сумна. Традиційно на ній повинні були плакати. Чому? Бо так само як вони зараз їдять плоть жертви так колись їстимуть плоть їхнього чоловіка/брата/сина. І саме з цих міркувань самі воїни від людського м’яса утримувалися.
1, перша

Про вибори

Ходив голосувати. Проголосував. Але менше з тим. Хочу розказати як я в суботу обирав кандидатів. Mea culpa обирав за півтори десь години читаючи податкові декларації та програми з сайту ЦВК та забиваючи цікаві імена в Гугль. І отут опинився я перд видором як той буриданів осел. Отже з одного боку дуже не хотілося аби в нас пройшов якийсь голубий. І так само очевидно було хто найімовірніший опозиційний кандидат. Тільки от програма в цього кандидата була таке відверте «піпл хаває» що аж нудило. На двох листочка А4 взагалі не багато можна написати, але деякі туди вкладали хоч трохи емоцій та ідей, а деякі настанови політтехнологів про те як обіцяти бидлу щастя – всім і задарма. Окрім того у цього чуда в біографії був один слизький момент який на 90% покривав якусь брехню. Я не кажу, що там щось страшне, просто схоже людина для чогось брехала. Ну не вірю я, що коли людина виставляє як досягнення те що самотужки по підручникам вивчила англійську мову промовчить про факт, що поступила до університету в 15 років. Тобто не маючи закінченої повної середньої освіти. Тож я вирішив, що біс з ним і обирав уже кандидате без огляду на шанси пройти, а просто аби не гидко було. Таких знайшлося два. Мало не дійшло до кидання монетки, але врешті чогось таки зупинився на одному.
1, перша

Про смаки та звички

Нещодавно зробив аджику. Є в нашій родині така осіння традиція. Як на українські смаки аджика досить гостра грамів сімсом гострого червоного перцю і пів кіло часнику на півтора кілограми солодкого перцю і десь стільки ж помідорів. Як тільки зробив мати покуштувала і сказала, що з перцем я переборщив і таке вона їсти не може. Я не повірив. На наступний день вона приготувала простенький і пісненький суп – картопля з квасолею і все. Так от в цей суп мати накидала аджики, посипала чорним перцем і хвалила як смачно вийшло. Навіщо там чорний перець? Ну який же суп без чорного перцю? А що там є аджика, то це не привід від нього відмовлятися.
1, перша

Про мови

Недавно потрапив на журнал де цитувалося купа російських записок ХІХ століття. Почитав, цікаво. Але от що мені впало у вічі – українізми. Звісно будь кому хто читатиме російські тексти не те що ХІХ століття, а навіть довоєнні стане зрозуміло, що російська мова була тоді трохи інша і це нормально. Але коли я ловлю себе на тому, що «зараз так не говорять» майже завжди виявляється, що так досі говорять тільки от українською. Особливо мене вразив зворот «через это», ага саме там де українською сказали б «через що», а сучасною (!) російською «поэтому». І я от думаю яке з трьох пояснень істинне:
1. українська архаїчніша за російську яка зараз стрімко розвивається в якомусь своєму напрямку
2. мені як українцю кидаються у вічі саме такі приклад
3. в ХІХ сторіччі була купа малоросів які щиро вважали себе русскімі, а свій суржик справжньою російською мовою