Думи мої думи...

Як відомо одне й те саме можна робити багатьма способами. Часом викликає щире здивування яким саме чином часом робляться найпростіші речі. Мене ось вже не перший рік зачудовує форматування екселівських таблиць в Держкомстаті. В старі часи, років так, ще 3-5 тому для того щоб в шапці у великому полі поставити текст в центрі вони робили так - виділяли 9 клітинок, заливали одним тлом, тобто робили для них непомітним внутрішній розподіл, ставили спільну межу і писали текст в середню клітинку. Над цим звісно можна сміятися, але принаймні логіка вкрай очевидна. Але сьогодні я побачив те, що неясно як працює. Отже завдання - треба зробити спільну шапку для двох сусілніх колонок, причому текст має бути відцентровано. Звичайні люди просто об’єднають дві клітинки і виставлять функцію "по центру". Але в Держкомстаті не люблять банальщини. Як завжди вони просто зробили двом клітинкам однакову заливку та межі. А от текст стоїть по центру просто тому що висувається зі своєї клітинки на сусідню праву. Ні зсувати текст пробілами то звісно стара штука, але хитрість в тому, що їх там нема. Вони якось зроили так, що текст сам по собі в клітинці де йому більше ніж вистачає місця і з включеною настройкою автопереносу наполовину висувається в сусідню... Чесно скажу я пробував це повторити, виставляв у клітинках точно такі ж параметри форматування, але подібного ефекту не досяг. При цьому якщо копіювати обидві клітинки чи формаутвання з них то він зберігається.

Поки деякі, не буду вказувати пальцем, захищаються від натовпу який кричить "brains", моєму мозку загрожує інша небезпека - го. Виявляється можна бути гордим з того, що обігруєш бота з 23 кю, хоч 20 кю це плінтус, і якщо кю більше 20 то це рівень нижче плінтуса.

Є в мене халтурка. Так от трапилися мені недавно забавні данні щодо ринку м’яса. Минулого року ще в докризові часи до нас завозилося чимало польського м’яса, майже виключно свинятина. Закуповували його переважно переробники. Причому вони дуже польське м’ясо любили, бо в Україні вирощують в основному сальні породи, а поляки - м’ясні, а самі розумієте, що туша чи півтуша (це такі одиниці оптової торгівлі) з сальної чи м’ясної породи містить різну кількість власне м’яса. Коли "раптом" сталася криза то наш народ одразу став їсти менше ковбаси, а серед сортів одразу переключився на самі дешеві. Виробники були в шоці бо продукція не продається, а ринок вимагає чогось дешевого, але от біда виробники ціни на м’ясо не знижують. Що робити? Подумали люди подумали, але глас ринку то глас Божий - тож шукали ковбасники дешевого м’яса, шукалі і знайшли... Цього року з Польщі теж завозили м’ясо, щоправда вдвічі менше, але то зрозуміло криза і все таке. Якщо минулого року його купували в основному переробники, тобто воно йшло на ковбасу, то цього року воно йшло майже виключно на ковбасу. А тепер саме цікаве - минулого року завозилися туші та півтуші тобто власне м’ясо, а цього року усякі обрізки, залишки та інші відходи м’ясно виробництва... Мені от цікаво, люди які купують оту дешеву ковбасу що не розуміють, що як не крути, а кількість м’яса в ній прямо пов’язана з ціною? Чи їм байдуже з чого воно, головне щоб ковбаса? Мені он підказали, що треба ж чимось закусювати...

Не знаю хто як, а я цих хлопців розумію http://gazeta.ua/index.php?id=312208

Як вам така цитата з резюме?

Языки: российский (родной), украинский (свободно), английский (средний уровень)

Як на мене це чудово.

Якось в інтернетрях лаявся я з людьми з одного приводу. Під час цього радісного процесу я помітив, що одні й ті самі слова «провінційний», «провінційність» явно мали для людей різне значення. Вже потім я спробував сформулювати позиції обох сторін. Зразу кажу, мова тут не йде про банальне визначення зі словника, яке виводить провінційність від провінціалів, а провінціалів від провінції, я кажу про те поняття яке люблять використовувати як жупел і яке є синонімом захланності та відсталості.

Отже маємо дві позиції:
1. Провінційність це відмінність від метрополії. Коли роблять не так як в столиці, чи коли просто не роблять того що в столиці, то це провінційність.
2. Провінційність, це повторення метрополії на недосконалому, неповноцінному рівні. Часто це повторення форми без суті.

Цікаво, що ці дві позиції не просто протилежні, вони відверто ворожі одна одній, оскільки провінційна поведінка згідно одного визначення не є такою згідно іншого і навпаки, дії які мають подолати провінційність згідно одного підходу можуть бути суто провінційними з точки зору іншого.

P.S. Кому який варіант більше подобається?

З кожним фестивалем я розумію, що давні автори мали рацію коли пояснювали войовничість бідністю, а втрату боєздатності розніженістю, бо чи є між цими явищами причинно-наслідковий зв'язок то питання дискусійне, а от кореляція безсумнівна. Наприклад в реконструкторських клубах чітко помітна тенденція - в міру обростання добром кількість жінок в клубах зростає, а частка бійців невпинно скорочується...

P.S. А бої до одного удару це не моє. Хоч би робили вже тоді не 3 традиційні сходки, а хоч би 5, а по хорошому 7-8. З іншого боку кидатися сулицями і т.п. забавно, тож я б хотів гарної війни на природі де дистанційна зброя вишибає одразу, а от бої нормальні до поки стоїться на ногах.

Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці (!) в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.
Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.
“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора Петра. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали українців бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.
Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.
До вимог “Спудейського братство Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл”. Тепер приєднується й Історичний клуб “Холодний Яр” – дослідник козацької історії нашого народу.
Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

Львівського мені трохи жаль, але біс з ним. Втім мушу визнати, що пива зараз п'ю мало.

Я не жирафа, в мене просто не було натхнення. Отже в неділю я повернувся з шестиденної мандрівки Карпатами. Це був мій перший в житті власне туристичний похід. Ні брешу, другий, в 2004 я по кримським горам чи то 4 чи то 5 днів ходив. Але якби там не було, але хоч би піднятися на Говерлу має кожен українець, тож коли з’явилася можливість піти в похід я ухопився за неї як то кажуть обома руками. І нехай люди були незнайомі, але що ж поробиш коли знайомих на таке не витягнеш?

Чесно скажу я дещо побоювався за себе, бо туристичного досвіду ніби й не мав. Звісно я не раз і не два їздив на ігри та фестивалі, але ж то ігри та фестивалі, а то похід! Як з’ясувалося даремно боявся – це рюкзак з лахами, щит та інше причандалля загальною вагою мінімум в 20-25 кілограмів важко протягнути кілька кілометрів, а з відносно неважким вантажем (10-15 кілограмів) запросто можна йти годинами і це дійсно не важко. Звичка до «от дійду, а там можна буде спокійно здохнути» взагалі не знадобилася, зате дуже допомогло, те що як і на фестивалях реакцією на навантаження було збудження – завдяки цьому на вершині Говерли мені було весело незважаючи на вітер, що завивав у вухах, вогку хмару, холод та майже повністю мокрий одяг.

Взагалі похід виявився на диво спокійним та лінивим, власне з 6 днів лише один можна назвати повністю похідним коли ми з рюкзаками піднялися на Говерлу в дощ, а тоді спустилися при цьому в хмарі заблукали і незнайомою стежкою вийшли не на той бік хребта. В усі інші дні були або ж недовгі переходи, або ж прогулянки без вантажу, як ото підйом на Петрос, який зайняв туди й назад біля чотирьох годин. Якщо чесно то мені цього було мало – без пройдених кілометрів, втомлених ніг та намуляних плечей дням не вистачало довершеності, втім більшість людей подібним мазохізмом не страждали і насолоджувалися відпочинком, грою в карти, сидінням біля вогнища та поїданням малини. Малини доречі було дуже багато, але десь за годину нею просто наїдаєшся.

Повернуся до порівнянь – для мене як людини з реконструкторсько-ігровим досвідом багато що в туристичному побуті здивувало.

По-перше, це культ ваги, чи точніше її відсутності – кілька сот грамів то вже причина брати чи не брати якусь річ, ні я б ще зрозумів якби слід було обирати між двома комплектами речей – важким та легким, в яких ці різниці складаються в кілограми, але мова йде про окрему річ, тому алюмінієвий казанок може мати занадто товсті стінки, моя сковорідка заважка, а пити беруть спирт який на місці розбавляють водою… Коли я сказав, що якби в магазині було вино в пакетах я б взяв кілька літрів на мене дивилися з недовірою. Але нажаль такого вина не було, а в склі його навіть конструктор нести не буде, тому в горах я не пив, зовсім і вечорам біля вогнища чогось дуже не вистачало.

По-друге, туристи їдять мівіну! І пюре теж, і розчинні супи, і… Я розумію, що це настільки ж умовний рефлекс як в туристів на зайву вагу, але їсти в поході таке… тож звичка до нормальної каші перемогла мою лінь і змусила займатися куховарством, бо одного супу в день мені було б мало.

Про Карпати розповідати не буду, бо їх треба бачити самому, а не читати описи інших. Але усе ж про одне згадаю – про воду. Це в нас високе місце та сухе місце синоніми, а в Карптатх з їх постійними дощами схили гір місцями вкриті болотяною рослинністю, а лізучи уверх регулярно втрапляєш в чергове баговиння.

Ну й на останок кілька цитат з розповідей охоронця заповідника який відвозив нас до Рахова:

- Як би то на нас хтось напав, то тут було би гірше ніж в Чесні чи в Афганістані…
- В нас такого нема, щоб дорослий чоловік зброї не мав. Кожен старається дістати, в одних карабіни, в інших мисливські рушниці. Ні, все то нелегально, але ніхто ж не забере. Усі знають, але якщо участковий спробує забрати, то ж йому родину уб’ють. В нас народ такий, заїдистий, нікому не спустить.
- За правила наші міліціонери не штрафують, з Франківська присилають чи з Кива, ті ловлять, а наші ні – сваритися не хочуть.
- Говерла міцне село, сильне - 5 тисяч людей. А оце мале, в них лише 3, а в Богдана 10 тисяч.
- Добре що я ваз везу, бо дорога йде через циганське село. У вас група мала – могли обібрати. А ще могли в хату затягнути і над дівчатами поздівацця… Ні, мені цигани нічого не зроблять, бо знають що я встрелю.

P.S. Доречі в Іфано-Франківську я нарешті купив собі «Божих воїнів».

Сьогодні нам з Олексієм прийшли в голову добрі думки щодо покращення атмосфери нашого паноптікуму, тобто політикуму.
Отже по-перше, кожен новообраний депутат для вступу на посаду має пожертвувати пальця на руці. Якого самого байдуже, але пальця мають відрубати без анастезії. Ні ми не варвари, ніяких тупих ножів чи пилок - акуратна гільйотина чи скальпель в руках досвідченого хірурга, медичний догляд та дезинфекція, але без цього ніякого мандату - хіба можна доручати країну людям які заради неї навіть пальцем не пожертвують?
По-друге, після розпуску чергового скликання депутатів за жеребом страчують по одному за кожен рік каденції, тобто якщо Раду розпускають достроково то шанси менші. До року округлення йде в більшу сторону, терміни понад рік округлюються правильно. Добровільне зняття повноважень, перехід на іншіпосади та інші законні чи нехзаконні способи позбавитися мандата від жеребу не звільняють. Доречі депутатів і так щороку до півдесятка мре...

Люблю я старі речі, навіть не люблю, а зживаюся, тому викинути практичну річ яку ще можна використовувати мені жаль не дає. От і в китайських кедах бігав аж доки розбиті зсередини не почали натирати ноги, хоч пальці пробили собі шлях назовні ще минулого, якщо не позаминулого сезону. Тож дістав я нові кеди теж китайські але цілі і перший же забіг показав несподівану річ - з голими пальцями бігати краще, бо ноги менше паряться та й на великі пальці менше навантаження, а от ніяких плюсів у класичному (тобто цілому) взутті я під час бігу не помітив... аж дивно, чого це ще не додумалися до літнього бігового взуття з голими пальцями.

Гуляв я недавно жижами і наштовхнувся на розмову про одну книжку. Одна людина хвалила книжка, а інші казали про те як жаль, що мало таких книжок. Книжка доречі історична - опис та аналіз пеіних подій. Так от з того як та що хвалили я раптом зрозумів, що книжка мабуть хороша, але от ті хто її хвалить... чи точніше справа не в книжці, а справа в тому, чого люди хочуть. Говорю про це бо не вперше зустрічаю подібне. Отже є люди які плутають об’єктивність з відстороненістю та байдужістю. Є люди для яких коли говорять ось чорне ось біле це погано за визначенням, а коли говорять і ті чорно-білі і ті чорно-білі це так само за визначенням добре. Ці люди вважають байдужість до предмету дослідження нормою, а пристарастний інтерес і недай бог вияв симпатій дослідника явним ганжем. Для цих людей об’єктивність це коли усі сторони хваляться та лаються однаково, коли в усіх хороші/погані сторони урівноважуються поганими/хорошими... Так от мене жахає цей сірий, чи по іншому чорно-білий ідеалізм. Мені не треба такої збочено прісноїх об’єктивності. В дослідника мають бути очі які бачать істину якою вона є, а не баланс між хорошим та поганим. Якщо щось чорне то слід казати, що воно чорне, а не вишукувати світлі сторони, якщо воно біле теж саме, про плями темного/світлого та світлому/темному слід писати якщо вони дійсно є, а не тому, що вони мають бути. Задовбали чебурашки які пишуть про те, що має бути. Людина яка пише книгу має право на власні уподобання, мені достатньо аби вони були очевидні, а вже поправку на погляди автора я зроблю сам. Може я ідеаліст, але мене лякає цей соціальний запит на чистопородних зебр. Ні мені не треба воронні чи білосніжні ідеї самі по собі, я просто хочу побачити що ж водиться насправді, а не що має водитися.

Коли я побачив це я чомусь одразу згадав Чобітів і як виявилося не даремно, бо як виявилося саме цей серіал сподвиг людину на подвиги, чи точніше на Айко.

В інтерв'ю одного режисера говорилося, що кавайні дівчатка заполонили аніме з того часу як в цю індустрію прийшло покоління отаку. Але ж не всі отаку пішли в анімацію, більшість потрапили в інші сфери. От і наслідки http://www.projectaiko.com/index.html

Травневий виїзд на фестиваль я продуплив, тож дуже вдячний Богданові за те, що він запросив мене кататися на бузьких порогах. За роки в мене вже виробилася рефлекторна потреба час від часу щось робити на природі, спати в наметі, їсти з брудної миски брудною ложкою, пити вино з глиняного кухля, дивитися на вогонь, спостерігати зорі посеред ночі сидячи на землі та слухати тупувато-сороміцькі жарти, що звичні в чоловічому товаристві серед своїх.

Перечитав куплену колись пізньорадянську книжечку про дипломатію на стародавньому Сході. Вельми та вельми повчальне читання. Особливо кидається у вічі особливості дипломатії кожної з давніх держав. Тож нижче наведу деякі вичитані факти.

Єгипет в ІІ тисячолітті до н.е. це одна з «великих» держав регіону. Більше того сама велика, серед інших рівних – правителів Вавілону, Мітані, хетів і пізніше ассірійців фараони мали особливий статус. Втім причина чому інші його визнавали очевидна – золото. Ось те що було в фараонів і чого хотіли від них інші володарі, їх листи то на ¾ прагнення золота – від майже вимог до виканючування, але тема одна «…пришли мені золота, багато золота, набагато більше ніж присилав моєму батькові…». Фараони звісно жалися, але понти річ не дешева тож золото усяким вавілонянам та сирійцям таки перепадало, причому часом в кількостях по пів тонни за раз. Когось мені ці фараони нагадують…

Зовсім інша стилістика в хетів. По-перше тут справи вирішувалися не золотом, а не менш банальною силою. По-друге, хети дуже любили домовлятися та почувати себе правими. Тому де тільки можна укладали угоди та приносили клятви і від партнерів вимагали того самого. Тож коли треба було почати війну хетський цар майже завжди посилався на численні порушення договорів і йшов відновлювати справедливість. А що договори частенько були не дуже рівноправні то вже таке. Головне, що люди клятви обітниці не мають порушувати.

Ассирійці щодо цього були значно простіші цим брутальним відморозкам особливих приводів не треба було «…кинув він рабську службу мені…» ну чим не привід для війни? Ні, ассирійці теж любили розказувати хто та як порушує домовленості, але ще більше їх серце тішилося з описів того хто та як повзає рачки, мете бородами землю та цілує ноги. Оскільки воювати асирійці вміли то до подібного змушували багатьох, але от дивина сусідам подібні вправи не подобалися, тож кожен поважаючий себе ассірійський цар 2-3 рази завойовував одну й ту саму країну, оскільки невдячні раби тільки те й робили що повставали. Як не дивно, але саме брак тактовності призвів до неабиякого розвитку дипломатії – сусіди ассірійців не любили але поодинці з ними боротися не могли, тож збивалися в коаліція, які зі свого боку ассірійці руйнували. Звісно можна було б мабуть направити свій хист на підтримання більш стерпного режиму, але то був не їх стиль – який сенс когось завойовувати якщо гнобити не можна. Заодно з дипломатією ассірійці розвивали розвідку. Дуже показовим є той факт, що керував розвідкою спадкоємець престолу – проходив передробочу практику. Пишуть що звіти агентів свідчать про те, що це були зовсім різні люди. Наприклад один явно був колись жерцем тому його звіти наполовину складаються з астрологічних викладок… Підозрюю, що коли замінити астрологічні на геополітичні то таких і зараз знайдеться чимало.

Якщо ассірійцям в будівництві імперії заважав не в міру садистський характер, то в індійців була інша проблема – ідеологія. То й факт, що величезний регіон належав до однієї культури і мав схожі мови зіграв з ними поганий жарт. Фактично в стародавній Індії не існувало чіткої різниці між далекою провінцією та васалом, між залежним царем та правителем далекої околиці. В ідеалі правитель мав стати «чакравартіном» тобто колесовертачем. Часом цей термін перекладають як імператор, але чакравартін та імператор це дуже різні речі. Отже чакравартін має навколо себе мандалу центром, ступницею якої є його власне царство. Навколо центру йде коло прямо залежних царств правителі яких або прямо визнали владу ражі, або ж він посадив туди царями своїх синів чи вельмож. Далі йде коло менш залежних царств, а за ним вже коло молодших союзників, ще далі просто союзники і т.п. Так от суть індійської політичної думки в тому, що забрати у ворог спірну територію це нормально, посадити на трон свого ставленика чи родича теж, поділитися ворожими землями з союзником припустимо, а от банально включити чуже царство в своє повністю неможна. Неможна повністю знищити іншу державу, поміняти там систему управління і т.п. Негарно, свої вельможі можуть не зрозуміти, бо якщо цар таке з чужими робить, то може ж і зі своїми вчинити… Тож царі воювали між собою, примучували одне одного до покори, ганяли по чужим полям священних коней і т.п. Але створені мандали не були стійкими і тільки-но мінявся баланс сил як вони розпадалися і байдуже хто стояв на чолі васально царства – нащадок колись незалежної династії чи двоюрідний брат чакравартіна – ніякому правителю не хочеться служити іншому землею, військом чи казною.

Щодо Китаю, то як не дивно до створення єдиної імперії Цинь Шіхуаном китайська дипломатія була як на сучасний погляд сама розвинута та прогресивна. Якщо відкинути очевидний факт, що Давній Схід це дуже розмите поняття і якщо для Близького Сходу це ІІІ - перша половина І тисячоліття до н.е., а класичними є ІІ - перша половина І тисячоліття до н.е., в той час як для Індії та Китаю розглядають зазвичай І тисячоліття до н.е. та перші століття після. Так от якщо не враховувати цей тисячолітній зсув, то як не крути китайська дипломатія сама продвинута. Причин тому кілька. По-перше, усе ж таки посли їздили між державами однієї культури і більш менш одного народу, по-друге, сторіччя кривавих та жорстоких воєн в яких доля регулярно мінялася, а царства насобачилися в грі «а тепер усі на найсильнішого» привчили до того, що дипломатією нехтувати не можна, по-третє, ці ж самі затяжні та важкі але часто безрезультатні війни навчили дуже цінувати тих хто «досягає рішень не виходячи з палацу, та укладає угоди між чарками». На відміну від Близького Сходу такі поняття як недоторканість посла та дипломатичний етикет в Китаї були не в зародку, а в цілком розвинутій формі. До речі що в Китаї, що в Індії на відміну від заходу війна розглядалася як засіб досягнення «артхи» (користі). Коли Сунь Цзи розхвалює виграш без битви, це не данина гуманності, це жорсткий прагматизм. Війна це засіб і не більше того.

Почну здалеку. Свого часу мене дещо смішили розповіді старих рольовиків про те як вони за допомогою гри змогли зрозуміти як... далі йшов опис екзистенційного досвіду та пізнання сенсу буття. Смішили, бо зазвичай подібне спливало під час обговорення з цивілами сенсу аж ніяк не буття, а біганини з палками по лісах. Для мене відповідь була очевидна - для задоволення звісно, цього більше ніж достатньо. Насправді зараз, хоч погляди мої на причину рольових ігор не змінилися, але посмішки подібне вже не викликало б. Дійсно, траплялося на іграх переживати вельми цікавий досвід, та й випадки коли явище реального життя ставало зрозумілим на іграх теж бували. Втім ігри тут не є чимось унікальним, власне саме для цього й потрібні моделі. Маленьких соціумів це теж стосується, часом те, що виглядає загадковим та дивним у "великому життя", абсолютно зрозуміле в малій компанії.

Добре-добре, я вже помаленьку до діла добрався. Як відомо усілякі інтренетні спільноти та проекти теж є соціумами. Одним з них є така собі Вікіпедія. Це вже взагалі модель для вивчення політичних процесів та еволюції правових систем... Але менше з тим. Був у мене недавно такий випадок пишу - я одній людині яка з одного боку є вельми адекватний співбесідником, а з іншого ідеологічним супротивником майже з усіх питань: "Любий враже,..." ну й далі тема розмови. Прибігає адмін який слідкує за порядком і о диво через якийсь час моя фраза виглядає: "Любий (образа вилучена)..." Мене це здивувало, по-перше, навіщо міняти мені сексуальну орієнтацію? По-друге, з яких це часів слово ворог стало образою? Ото почав я собі думати. Справа в тому, що насправді, я знаю причини подібної поведніки, я їх звісно не розумію але знаю. Тож мене цікавило не чому людина так зробила, а навіщо. І от в процесі роздумів на мене впало саторі. Ні євріка я не кричав, але раптом я багато що зрозумів про політкоректність, хоч на відміну від Архімеда думав не про це.

Чому політкоректність в реальності так сильно не схожа на свою ідею? Чому вона саме така яка є? Дуже просто. Політкоректність як масова ідеологія, насправді давно втратила зв'язок з терпимістю та ввічливістю. Стара форма живе тепер на зовсім іншому грунті. Політкоректність стає масовою лише коли зовсім інша сила бере цю маску в ображеної меншості, та нечислених активістів яким болять чужі образи. І сила ця це міщанське бажання спокою, дозволю вже собі репліку в стилі революційного романтизму. Це страх перед конфліктами. Це ті ж самі причини які змушують людей казати дітям аби вони не звертали увагу на образи, а коли хтось потрапив в халепу розказувати, що сам винен не треба було... Як там в росіян "плохой мир лучше доброй соры". Угу, хороші хлопчики не починають бійок, а дівчатка не ходять темними провулками. І взагалі поки тебе не було / про це не говорили було так спокійно...

Цікава наука історія. Як гарно зауважив Олексій, не слід забувати, що демагогом був Демосфен, а популістами брати Ґракхи. А ось і ближчі до наших часів приклади http://uk.wikipedia.org/wiki/Х'ю_Лонг які показують що Юлі Володимирівні ще є куди розвиватися, бо як для популістки вона не вміру продалася капіталу.

Загадка для тих хто НЕ знає, яким сторіччам датується от це виріб


Ось цого реконструкція:
( Read more... )

Цікаво, а чому серед альтернативних історій не розглядають такий цікавий та досить високоймовірний варіант як багатокраїнна Північна Америка. Адже були там і датські і голандські колонії, про французів і згадувати нічого. Як на мене друга Європа на захід від Атлантики то дуже навіть цікавий варіант. Звісно до оригіналу за клаптиковістю не дотягнеться, але 5-7 держав цілком ймовірні.

Берналь Діас увесь час жахається людським жертвоприношенням, але при цьому регулярно і абсолютно спокійно згадує таку деталь - іспанці звикли використовувати для лікавання ран олію, оскільки олії не були вони що для себе що для коней вживали витоплений з вбитих індіанців жир, людський жир. Схоже дійсно людей жахає лише незвичне.