Перечитав куплену колись пізньорадянську книжечку про дипломатію на стародавньому Сході. Вельми та вельми повчальне читання. Особливо кидається у вічі особливості дипломатії кожної з давніх держав. Тож нижче наведу деякі вичитані факти.
Єгипет в ІІ тисячолітті до н.е. це одна з «великих» держав регіону. Більше того сама велика, серед інших рівних – правителів Вавілону, Мітані, хетів і пізніше ассірійців фараони мали особливий статус. Втім причина чому інші його визнавали очевидна – золото. Ось те що було в фараонів і чого хотіли від них інші володарі, їх листи то на ¾ прагнення золота – від майже вимог до виканючування, але тема одна «…пришли мені золота, багато золота, набагато більше ніж присилав моєму батькові…». Фараони звісно жалися, але понти річ не дешева тож золото усяким вавілонянам та сирійцям таки перепадало, причому часом в кількостях по пів тонни за раз. Когось мені ці фараони нагадують…
Зовсім інша стилістика в хетів. По-перше тут справи вирішувалися не золотом, а не менш банальною силою. По-друге, хети дуже любили домовлятися та почувати себе правими. Тому де тільки можна укладали угоди та приносили клятви і від партнерів вимагали того самого. Тож коли треба було почати війну хетський цар майже завжди посилався на численні порушення договорів і йшов відновлювати справедливість. А що договори частенько були не дуже рівноправні то вже таке. Головне, що люди клятви обітниці не мають порушувати.
Ассирійці щодо цього були значно простіші цим брутальним відморозкам особливих приводів не треба було «…кинув він рабську службу мені…» ну чим не привід для війни? Ні, ассирійці теж любили розказувати хто та як порушує домовленості, але ще більше їх серце тішилося з описів того хто та як повзає рачки, мете бородами землю та цілує ноги. Оскільки воювати асирійці вміли то до подібного змушували багатьох, але от дивина сусідам подібні вправи не подобалися, тож кожен поважаючий себе ассірійський цар 2-3 рази завойовував одну й ту саму країну, оскільки невдячні раби тільки те й робили що повставали. Як не дивно, але саме брак тактовності призвів до неабиякого розвитку дипломатії – сусіди ассірійців не любили але поодинці з ними боротися не могли, тож збивалися в коаліція, які зі свого боку ассірійці руйнували. Звісно можна було б мабуть направити свій хист на підтримання більш стерпного режиму, але то був не їх стиль – який сенс когось завойовувати якщо гнобити не можна. Заодно з дипломатією ассірійці розвивали розвідку. Дуже показовим є той факт, що керував розвідкою спадкоємець престолу – проходив передробочу практику. Пишуть що звіти агентів свідчать про те, що це були зовсім різні люди. Наприклад один явно був колись жерцем тому його звіти наполовину складаються з астрологічних викладок… Підозрюю, що коли замінити астрологічні на геополітичні то таких і зараз знайдеться чимало.
Якщо ассірійцям в будівництві імперії заважав не в міру садистський характер, то в індійців була інша проблема – ідеологія. То й факт, що величезний регіон належав до однієї культури і мав схожі мови зіграв з ними поганий жарт. Фактично в стародавній Індії не існувало чіткої різниці між далекою провінцією та васалом, між залежним царем та правителем далекої околиці. В ідеалі правитель мав стати «чакравартіном» тобто колесовертачем. Часом цей термін перекладають як імператор, але чакравартін та імператор це дуже різні речі. Отже чакравартін має навколо себе мандалу центром, ступницею якої є його власне царство. Навколо центру йде коло прямо залежних царств правителі яких або прямо визнали владу ражі, або ж він посадив туди царями своїх синів чи вельмож. Далі йде коло менш залежних царств, а за ним вже коло молодших союзників, ще далі просто союзники і т.п. Так от суть індійської політичної думки в тому, що забрати у ворог спірну територію це нормально, посадити на трон свого ставленика чи родича теж, поділитися ворожими землями з союзником припустимо, а от банально включити чуже царство в своє повністю неможна. Неможна повністю знищити іншу державу, поміняти там систему управління і т.п. Негарно, свої вельможі можуть не зрозуміти, бо якщо цар таке з чужими робить, то може ж і зі своїми вчинити… Тож царі воювали між собою, примучували одне одного до покори, ганяли по чужим полям священних коней і т.п. Але створені мандали не були стійкими і тільки-но мінявся баланс сил як вони розпадалися і байдуже хто стояв на чолі васально царства – нащадок колись незалежної династії чи двоюрідний брат чакравартіна – ніякому правителю не хочеться служити іншому землею, військом чи казною.
Щодо Китаю, то як не дивно до створення єдиної імперії Цинь Шіхуаном китайська дипломатія була як на сучасний погляд сама розвинута та прогресивна. Якщо відкинути очевидний факт, що Давній Схід це дуже розмите поняття і якщо для Близького Сходу це ІІІ - перша половина І тисячоліття до н.е., а класичними є ІІ - перша половина І тисячоліття до н.е., в той час як для Індії та Китаю розглядають зазвичай І тисячоліття до н.е. та перші століття після. Так от якщо не враховувати цей тисячолітній зсув, то як не крути китайська дипломатія сама продвинута. Причин тому кілька. По-перше, усе ж таки посли їздили між державами однієї культури і більш менш одного народу, по-друге, сторіччя кривавих та жорстоких воєн в яких доля регулярно мінялася, а царства насобачилися в грі «а тепер усі на найсильнішого» привчили до того, що дипломатією нехтувати не можна, по-третє, ці ж самі затяжні та важкі але часто безрезультатні війни навчили дуже цінувати тих хто «досягає рішень не виходячи з палацу, та укладає угоди між чарками». На відміну від Близького Сходу такі поняття як недоторканість посла та дипломатичний етикет в Китаї були не в зародку, а в цілком розвинутій формі. До речі що в Китаї, що в Індії на відміну від заходу війна розглядалася як засіб досягнення «артхи» (користі). Коли Сунь Цзи розхвалює виграш без битви, це не данина гуманності, це жорсткий прагматизм. Війна це засіб і не більше того.
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
